Пам'ятаю, як у морях весняного тепла,
радуючись і людям, і природі,
«Вишня розцвіла! Вишня розцвіла!» —
я кричав хлопчиськом на сході
И особа своє я купав у росі,
у кипенном кольорі вишневому ніжачись.
И здавалося мені, що на світі всі
п'ють серцями чистоту й свіжість...
А тепер трава — як у снігу — біла
у пелюстках, що обпали додолу з вишень.
«Вишня перецвіла! Вишня перецвіла...» —
чийсь невеселий шепіт чутний.
Це смуток моя в пізній тиші
кольорами увядающим витає...
Або — я не правий? Може бути, лише мені
здається, що вишня відцвітає?
По стовбурах тече солодка смола.
И очманілий, і ламкий, немов хмиз,
«Вишня розцвіла! Вишня розцвіла!» —
вічно чутний чийсь юний голос... |
