Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал.
Головна | Реєстрація | Розширений пошук | Нове на сайті  
 

За чарочкой

  {banner}  

За чарочкой

 
Переглядів: 1761 | Категорія - На привалі... » Мисливські байки

 

Ігор АЛЁХИН

Коли я ще був зовсім хлопчиськом-підлітком, уже траплялося мне їздити на полювання із серйозними компаніями, де мужики були в основному досить пообтертими в мисливських справах і пригодах, мали досвід, але мене приймали очень поблажливо й доброзичливо. Тільки інший раз запитають — чи те в мене, то чи в батьки мого, — а школа, мол, як же? Але відразу понимающе закивають головами — що ж робити, мов, коли вродився мисливцем... наздожене піт-те

Самими вражаючими були поїздки на полювання в плавні. Для мене вообще цей край був якоюсь незвіданою країною, таємничої й загадкової. Одна дорога туди — ну-ка, майже двісті верст! — наповнювала душу радісної тревогой, і назви хуторів і станиць, які ми проїжджали, звучали в мені волшебной музикою: Гривенская — це, напевно, від грив, що заросли очеретом, де живут кошлаті дикі свині й люті кабани-сікачі;  Рясная — значить багата, густа, рясна; Садки — це просто рибний кіш, повний білих-сірих плямистих судаків і полнотелой гладкої тарані, набитою бурштиновою ікрою

Транспорту підходящого в особистому користуванні в ті часи било небагато, тому й кучковались  мисливци около голови первинного охотколлектива, що міг піти до начальства й вибить машину «для колективної поїздки у плавні» — так приблизно писалися подобние заяви. І коли «питання вирішувалося позитивно», миттю распространялась серед мисливців звістка — всі, їдемо, дають ЗИЛа! А патрони — в каждого приготовлені сто п'ятдесят, двісті, триста штук! Одні ці цифри мене з ума зводили. Скільки в нас із батей? Чи не мало буде - раптом не вистачить? Це ж катастроф! Утоку буде йти валом, а я стріляти не смогу; ужасней цього нічого представить було неможливо. Гірше, ніж коли риба клює щосили, а на гачок подцепить чогось

 
У кузов вантажівки допадалася солома, кидали дрова для костра й суспільний казан, забути який було рівносильно залишенню поля боя без наказу або зраді Батьківщині, закидалися дві-три покришки від Маза. Це - для висвітлення вночі, а що дим буде від них страшний і псування екології - простите нас, этого-то слова тоді й не знав ніхто

И от - п'ятниця, виїзд. Клубиться пил за, миготять придорожние тополі й стовпи з рассевшимися на їхніх проводах численними горлицами. І дай Боже, не зламається наша колісна техніка, не застрягне где-нибудь на напіврозваленій, прогнилій переправі, довезе компанію до нужного місця

Де-небудь на Мочарах зупинимося ми, вилізуть із кузова охотники: хто брезент розстелить для скатертини-самобранки, хто побіжить до недалекому каналу «рибу шукать», а хтось, самий нетерплячі й азартний, полезет у ближні очерети, так просто, «утчу підняти, хочь пари».

Риб-те завжди була, так що щодо юшки - було б бажання готовить. Ближче до ночі казан уже вирує, у ньому вивертаються м'ясистими боками побледневшие від окропу лини й червоноперки. Нехитра в ті часи їжа,- але, конечно, рясна,- з'являється на столі. Світла від палаючої неподалік, з обліком направления вітру, гумової покришки цілком вистачає. І вистачить її надовго, на весь довга вечеря й неспішна розмова, поки не залишаться від її чорно^-рудий круг золи й кільця отоженного дротового корду. Подалі на лучці в темноте ночі теж миготять мови багряного полум'я із клубами чорного диму, - такая ж, видать, компанія коротає плавневу ніч

Був серед наших охотничков однієї досить колоритної зовнішності. главной примітною рисою його була рідкісна тучність і пишні вуси, над якими багровів великий ніс і блищали прямо «бульбовские» ока з-під кустистих брів. Полікарпович - так його величали - належав до ще більше старому покоління, чим наші охотнички, і називав всіх синками дуже ласкаво. его поважали й лише іноді знаходили можливість жартувати - в основному над его надлишковою вагою й животом просто неймовірних розмірів, що заважав поликарповичу нагнутися, щоб, приміром, зав'язати шнурки черевиків. Та й увидеть тасьму, що розв'язалася, йому вчасно не завжди удава Тому звичайно кто-нибудь із навколишніх указував йому на дану оказію, при цьому непомітно толкая ліктем сусіда - дивися, мол, що зараз буде

Полікарпович довго кректав, схиливши голову набік, разглядивал своє взуття, потім починав шукати місце, де присісти. Знайшовши соответствующую своїй вазі точку опори, всідався, вистачав себе за колошу ниже коліна, потім брав ногу й перекидав неї на інше коліно, підкрутивши під живот. Тоді лише він міг дотягтися до злощасного шнурка

Звичайно, останнім часом ходити з компанією, скажемо, за зайцами він уже не міг. Але їздити продовжував. І от, бувало, порадившись, делали загін спеціально для Полікарповича. Так намагалися підправити гай, щоб хоть один русак так пробіг неподалік від усевшегося, часто прямо на підніжці грузовика, важкого охотничка. От уб'є Полікарпович зайця, весь так і сіяє, переваливаясь, поспішає до видобутку — ну спасибі вам, хлопці, уважили старого, спасибо... Випити він, зрозуміло, любив. І оповідач був гарний, тим більше слушали його свниманием.

Якось торкнулася розмова рушничної теми,— ну й кожний старался висловити, що знав, про достоїнства тієї або іншої марки рушниці. А тоді ну які серед нас моделі зверталися? В основному тулки куркові, «бээмки» шестнадцатого калібру, рідше бескурковие ижевки або який-небудь імпортний образчик. Всі, звичайно, горизонталки. От того разу й зайшла розмова про те, що лучше — куркові або біс куркові, Власники курковок називали внутрикурковки «комолими» і не мають «мисливського» виду, а також виражали впевненість, що их рушниці мають незрівнянно більше сильний удар по капсулі патрона — звідси й осечек у них не буває... Та й відразу видно — «взвэдэни курки, чи ні». А їх оппоненти посилалися на прогрес науки й техніки, а також на необхідність избавления від дідівського архаїзму, що особливо зллило прихильників курковок.

И отут втрутився Полікарпович. Він довго слухав ту або іншу сторону, морщився й лише іноді невиразно рокотав щось начебто: «М-да... ну-ну...» Потім махнув рукою й сів на нашій скатертині-самобранці по-турецки, придавив схрещені ноги величезним своїм животом. Усе потроху затихли

Полікарпович витягнув величезну долоню свою перед собою й рубанул нею повітря. У світлі полум'я особа його відсвічувало вогнем, ока блискали

           Від ти мені скажи — шо щас за рушниці? — повільно вимовив він, звертаючись відразу до усім.— Шо щас за рушниці? — повторив він і, взявши наповнений стаканчик, дуже спокійно й серьезно випив,— А-а... Потім, не кваплячись, взяв солоний огірок і смачно откусил від нього неабияк. Прожував, відкашлявся

           Ну? — Бачачи неопределенность відповідей, він продовжив: — Від ти, Мі-кола, а хоч ти, Валентин, скажите мені — шо щас за рушниці?

           Так різні... -а! — махнув рукою Полікарпович.— Дрібнота одна! Ну шо воно від за рушницю... — він страдальчески-жалостливо скривив особу й ще відкусив від огірка (від того, що осталось). Усі чекали подальшого оповідання й не помилилися

           Пахнув, пахнув? А толку? Ни-ка-ко-го! — підняв Полікарпович палець розміром зі снаряд двадцатимиллиметровой пушки. Хтось наповнив його стаканчик.

           А от в меня була рушниця... — навіть ока закрив оповідач, згадуючи.— Три метри, кум, ствол! Ну й заряджав — жменю пороху, жменя дробу... На трьох ніжках було. Я курок,— отут ока Полікарповича засвітилися,— ногою зводив! От послухай, кум, як я з ним на утік ходив... Одному несподручно, так я Ваньку, внучка, прилучав. Сам ніяк не управлявся, з рушницей тієї так з веслами... Ну й пливемо... На човні: я посередині, рушницю на ніжках — на ніс, а Ванька, виходить, позаду з веслом широким... Я йому пояснюю: «Ти, Ванька, головне, коли не треба, не шуми. От спливутся качки — двадцять там або тридцять — не шуми... Як зберуться сорок—пятьдесят — не шуми. А вуж як шістдесят-сімдесят — шуми, так посильней!» Пливем... Полікарпович знову перекидає чарочку, довго закушує, киваючи головой своїм думкам, потім продовжує:

           От спливаются два-три десятка утей,— Ванька ні звуку, гребе собі потихеньку... Хлопец тямущий і без моєї команди — ни-ни! Далі — більше. Збирається вже до полсотни різних порід, але дрібних багато: чирята, чорнушки... Ванька — не шумить. А от як їх збереться голів шістдесят-сімдесят, і усе більше крижень так шилохвости, — отут я Ваньке — морг! Давай, мол! Він з усією сили веслом по воді — шлеп! Вони як піднімуться!!! А я як в... ка-ак дам! І в... Поликарпович, блискаючи прищуленим оком, креслить пальцем витягнутої руки горизонтальную лінію

           Це навіщо? —  не витримує хтось, але його відразу — в бік: ну не ясно, чи що, щоб дріб побільше розсіяти!

Полікарпович суворо закриває очі:

— И як посипятся... вісімнадцять, двадцять...

Усе полегшено зітхають,— слава Богу, порівняно благополучно все скінчилося. Ну, посміються, звичайно, не без цього, як сміялися надо мною, над моєї «каравайкой».

Я чи тоді те перший, чи те другий раз у плавні приїхав з своей ще новенької одностовбурної бескурковкой шістнадцятого калібру. І треба ж так трапитися, не доїхали ми до місця, де хотіли полювати. Погода була дождливая, і по дорозі на Пригибский сповз все-таки наш ЗИЛ зі слизької дороги в кювет, так там і залишився, скільки не намагалися ми його відтіля визволити  Не допомогли навіть матраци з кузова, які подкладивали під колеса машини, на смерть заялозивши їх у бруді. А справа була вже до вечеру, і довелося нам стояти «вечірку» на прилеглих меляках, де зрідка проносились одиночні чирки-свистунки, по яких ми безуспішно вели тривожний огонь. Мені нічого не дісталося, і, як тільки стемніло, я побрів до машини, возле якої вже горів вогонь і ті, що зібралися мисливці тішили себе вечерею й беседой.

Хтось говорив про каравайке — дивовижного птаха с дивно вкусним — ну прямо немає нічого його смачніше — м'ясом. Якось раз, мол, випадково добил її — і який шулюм сварганили, за вуха не відтягнеш... Я вуж не пам'ятаю, у ті годи був цей птах у Червоній чи книзі ні. До тієї пори я її в очі не бачив

           Усе в сборе? Можна й по маленькій...

           Ткаченко нет, Валентина. Почекаємо давай — незручно.

           Звичайно. А он куди пішов?

           Так на другую сторону. Стріляв,

чув, пари раз начебто. Прийде

Але от у світлі багаття виникла фігура Валентина Федоровича. Ружье за плечем, на поясі бовтається в зашморгах якийсь чорний птах

           Ну як, Валентин, справи? Ми хто одну, хто нічого...

           Але на шулюм есть — головне,— відповів Ткаченко своїм спокійним начальницьким голосом.— І в меня нічого, от каравайку вбив, і все... Немає качки

Усі глянули, зрозуміли й заспокоїлися. А я підхопився — як же, каравайка! Поглядеть, яка вона легендарний птах

Валентин стояв, розповідаючи щось, а я наблизився й рассматривал небачену досі птаха. Так, начебто нічого незвичайного: чорні крилья, тулуб якесь сірий^-сіре-грязно-сіре, мокре... А лабети з пазурами, як у ворони. На ощупь нічого, щільна, важка... І отут я побачив голову птаха. Вона була крупной, лобатої, з толстенним потужним дзьобом, як в...

           Так це ж ворона! — голосно закричав я, не зумівши стримати емоцій і, головне, не встигнувши сообразить, що все це відразу зрозуміли й стежили за моїми дослідженнями з сдержанним сміхом. Як усі реготали! І я, напевно, більше всіх. Ну що робити — було мені тоді чотирнадцять літ

За вечерею згадували мою каравайку, з посмішкою качали головами. Валентин Федорович сказав:

           Це нічого — кожної може впросак потрапити... От послухай, який із мною казус приключився. до цих пор як згадаю - злість бере...

Приїхав я на полювання до знайомого єгеря - туди, убік садок, як він там лиман... Червоні Ворота, здається, називається... Ну не важливо. а приїхав, ти знаєш... - він покачав головою мрійливо,- нікого ні, краса, тишина, і єгер говорить - дичини на лимані безліч. Тільки, говорить, іти далековато, але я тобі все поясню, і ти мене правильно зрозумієш... Спочатку геть до вала дійдеш, по ньому вліво - іди і йди, поки праворуч гряду не побачиш. За ней - неї перейти треба - починається стьобання. От по цьому стьобанню кілометра два шуровать прийде. Але ти не бійся, головне, нікуди не звертай, там часто тропи кабанячі її перетинають, а ти дуй собі по стьобанню. Вона де получше, де похуже,- нічого, не зіб'єшся. Як побачиш праворуч кіл убитий - те я човен когда-то прив'язував, вода по ту пору була, а зараз відійшла,- так іди як можна тише, тому що лиман уже поруч, а вони отут відразу й сидять...

«Качки, чи що?» - запитую. І хитавиці, говорить, і гусаки можуть бить, там їх давно ніхто не пугал. Ти, говорить, намагайся першими пострілами на воде побільше підбити, тому що птах уже лякана, підніметься - і невідомо, постреляешь чи потім. Ну так і з дуплету можна відразу норму вибити

«Руж'є в тебе дванадцятий?» - запитує. «Так ні,- говорю,- шестнадцатого калібру».- «Эх, ледве слабенько, дванадцятий би получше, там всі первие два постріли вирішити можуть. Геть як у мене,- говорить,- як дам - і в дамки!» - «А що за рушницю?» - «Так звичайна курковка, тільки дванадцятий калібр. ну а заряджаю сам - покладу побільше, воно надежней...» «А патрони є?» - спрашиваю. «Та повинні бути з дэсяток... Вісь у ящику...» - «Так дай мені свій карамультук, а патрони я тобі наступного разу привезу!» - «Та заради Бога, бери - стреляй, коли бажання є...»

Ну я його рушниця в оберемок - і бігцем до лиману тому. Вірніше, те и не лиман, а так - плесо велике якесь. Мало хто знає про його

А сонце вже низковато, кваплюся. Поки до стьобання тієї добежал - мокрий весь став. Віддихався, патрони в кишенях перевірив — і поліз в камиши. А стежинка та чим далі, тим уже стає, і земля усе більше топка, сапоги грузнуть. Ох і далеко ж виявилося! Уже думав, збився зі шляхи, чорт його разберет, стільки троп і тропочек зустрічалося, ненароком згорнув не на ту — і будешь блукать отут... А час іде. Але нарешті вискочив я й бачу — точно, торчит кіл здоровенний з обривком мотузки

Ф-ух, думаю, слава тобі Господи! І відразу качиний крекіт услишал. І начебто ще гусаки балаболят... Не збрехав єгер, видимо, так і є — повеселимося... Ружье зарядив, курки звів — крадуся. А куртка в мене брезентова, очерет по ній свистит, гримить, — скинув її до диявола. Патрони переклав у штани й далі. Стараюсь, взагалі, як примара йти — тихо — і від жаху завмираю, якщо камишина яка голосно трісне або чобіт плюханет або чавкне рідотою. Стежинка моя уже й не стежинка зовсім стала, а так, видимість одна, тому що очерет зовсім измельчал, і я особою своїм, шкірою, очами відчув близькість відкритої води. Знаешь, як воно буває: в очеретах не те щоб пекуче й тісно, а начебто духота какая-то, нез'ясована скрутність душі й тіла, і комарів немає — а тягне почесаться, і варто наблизитися до відкритої води — навіть якщо ти й не бачиш її пока за заростями — відразу тобі полегшення й заспокоєння наступають. Треба багато побродить по очеретах, щоб зрозуміти це, так... І в лісі, напевно, те ж саме, хоть там замість очерету дерева товсті... Я так думаю: людини завжди повинне тянуть на простір і широкий обрій, як же інакше... Але от і вода, бачу, блиснула и на ній — навіть серце завмерло — рябить щось... Розумію що, а марновірно не хочу повірити своєму щастю. Відвожу рукою эдак обережно останні що заважають камишини... Панотец-святі!...

Як у радісному сні побачив я картину, що багато хто з нас рисуют у своїх фантазіях: все досить велике плесо чистої води переді мною било засіяне водоплавним птахом... Рясно сиділи крижни, зайняті годівлею, промеж ними снували витончені шилохвости, встиг помітити пару широконосок, поодаль виднілися збиті тілом, щільні красноголовки. Ледве подалі плавали две пари гусаків, здається сірих... Я ледве підсунувся, щоб стріляти було удобней. Тільки не поспішати... Знаємо, як буває - бах-трах і ні риса немає - улетели як ні в чому не бувало. Ну не-ет, отут такого бути не може - слава богу, не перший день очерети топчемо... Почекав я, поки вони в купу спливутся: крижнячки в центрі, отут і шилохвости поруч, а в створі гуски ледве подалі - ну... Була не була, благослови мене Господи: тисну спуск і відразу - іншої, ледве взяв вище... Чак! чак! - дві осічки! Якийсь час не можу зрозуміти, що відбулося, потом відкриваю рушницю, погано, але все-таки щось міркуючи, викидаю патрони, заменяю іншими. Вони, дичь-то, «ка-гa, ка-га!», але сидять... Знову наводжу... Клац! Клац! Знову дві осічки! Тепер знову, не міняючи патронів, зводжу курки — раз, раз — осічки! Вони — «ка-га!» — сидять! Я ж схоронився, ні живий ні мертвий,— не видят! До чорта, міняю патрони, осечние вуж — у воду, ніколи... Ну, тепер вуж... вот спливаются, ох і великі... Клац! Клац! Так що за...! Ламаю рушницю в очередной раз — ну що? Що? І обмираю: на капсулях патронів немає вм'ятин від бойков. Немає їх і всі отут. Ще не зовсім усвідомивши весь жах і всю безглуздість происшедшего, тупо дивлюся на рушницю. А на плесі — «ка-га, ка-га!». Я дивлюся на ружье й раптом зауважую — у нього немає бойків! Зяють маленькі отвори в гаечках-бранд-трубках, у яких повинні вони бути, а самих бойків просто немає...

Ну, важко пояснити, що я почував у ті хвилини. Постояв с хвилинку, усвідомлюючи случившееся, а потім ка-ак закричу диким голосом: «А-а-а!!!» — ледве ковтку не зірвав. Як вони піднімуться! Віриш, немає — ураган! Ох отут би з обоих стовбурів. Я й скинув рушницю, повів стовбурами,— а що користі... Постояв, посмотрел... Ну що ж, пора додому. Ну вже почекай, думаю, я вуж тобі висловлю... Это ж треба такий жарт зіграти — де таке чувано! Так це й не жарт вуж — це сволочность типова, ніяк по-іншому не назвати... Не-і, ну не зрозуміло — зачем?.. Скотство просто...

Дорога назад той же, а всі по-іншому: і очерет резучей, і комари кусучей, і чоботи грузнуть сильніше, і... Так зрозуміло, че там!

Прийшов я до єгерського будинку злий як чорт, зубами скрипів від обиди. У серцях жбурнув рушницю єгерське у хвіртки й сів на лавочці в дворе. Уже темно стало, зірки на небо висипали, і місяць блищить. Сиджу, чекаю егеря. Отут з будинку Тетяна, дружина його, виходить

           Ну, як дела? — запитується

А я їй:

           Та які там справи... Погані. Рушниця ваше не стріляє — от і всі дела.

Вона на мене вп'ялася, не розуміє

           Яко — наше?

           Так от, Сашко удружив. На, говорить, моє — побільше наб'єш...

Бачу, як вираження особи її міняється, міняється,— думка какая-то до її доходить... Раптом вона ка-ак заллється сміхом!

           Ой, не можу с вами! — кричить.— Ой сміхота з вами!

Мені не до сміху, сиджу, губи кусаюся

           Де ж Сашко? — запитуюся

           А дэсь, в лиман поихав... Ой ну придумали!.. Це ж ружо його — без цих, як їх, бойкив, чи як їх...

           Так знаю я! — репетую. — Тепер знаю!!! А шо ж вин мені відразу не сказав — навмисно, чи що? Я перся три кілометри по очеретах, продирався, як дурень...

           Так хто там нарошно! - сміється.- Це вин просто забув. Валерка наш із цього ружа олівцями стрелял. Якось замість цих железочек... як їх... він олівці разлущуе, достае з їх грихфель, поломае на шматочки - і в ружо. Я ще в Сашки катувала - цэ не опасно? А вин каже - та ни-и, я з його бойки познімав... А ви - на полювання, так? ну, сміхота... Та ничо! Цэ вин забув просто...

Ну що отут скажеш? Поостил я, сидя-то на лавочці, і, поки сашко повернувся, зовсім відійшов. Разом посміялися навіть. А тільки полювання більше не получилось, наступного дня мені їхати треба було, а потім у тих краях побивать уже не довелося... Так^-те от.

Малюнки Б. Игнатьева

 
 (голосов: 3)
  • За лосем
  • Мої зустрічі з тигром
  • ИЖ-27 без осічок
  • чиБуду я самотній...
  • На лисицю із прапорцями
  • | Автор: kodges | 7 октября 2007 | Коментарі (4) |  Надрукувати
     
    html counterсчетчик посетителей сайта
    be number one
    Copyright © 2007 «Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал.» All rights reserved. By (elektroshok).